Зарубіжна музика ХХ ст.

На перший погляд може здатися, ніби між музичним мистецтвом XX ст. і всіма попередніми лежить прірва — такі великі відмінності у звуковому образі творів. Насправді у XX ст., як і в будь-які інші епохи, музика точно відображала емоційне і духовне життя людей.
Порівняно з попередніми століттями темп життя людини швидшав, її ритм ставав більш жорстким і напруженим. Трагічні повороти історії — війни, революції, тоталітарні режими, поява ядерної зброї — не тільки загострили душевні суперечності, властиві людям в усі часи, але й поставили людство на межу знищення. Саме тому тема протистояння життю і смерті стала ключовою в музиці XX ст.
Не менш важливою виявилася для мистецтва і проблема самопізнання особи. До музики увійшов таємний і дивний світ снів, неусвідомлених бажань і інстинктів. Новий зміст вимагав нових форм, і багато композиторів дійшли ідеї радикального оновлення музичної мови.

Відкриття нових звукозображальних властивостей

Перш за все, вони відмовилися від традиційної європейської системи ладів і тональностей. З’явилося поняття атональна музика. Це музика, в якій чітка система тональностей на слух не визначається, а акордові співзвуччя (гармонії) зв’язуються один з одним вільно, без дотримання строгих правил.
Одночасно у XX ст. були винайдені нові способи організації звуків у творі; використовувалися і європейські традиції, і традиції інших культур — китайської, індійської, африканської тощо.
Іншою важливою особливістю музичної мови XX ст. стали незвичайні звучання, їх пошук йшов у двох напрямах. Щоб передати образи сучасного життя, використовували незвичні шумові ефекти (брязкіт і скрегіт металу, гуркіт верстатів та інші «промислові» звуки), винаходили нові інструменти. Але більш цікаві результати було отримано іншим шляхом.
Композитори експериментували з традиційними інструментами:

• змішували тембри;
• грали в незвичних регістрах;
• змінювали технічні прийоми.

І виявилося, що класичний симфонічний оркестр або оперні форми можуть чудово відобразити життя міста з його складною системою звуків і шумів, а головне — непередбачувані повороти думки і «злами» психіки людини кінця II тисячоліття.

Відродження традицій

Проте новаторські пошуки не спричинили до відмови від традицій. Саме XX ст. відродило музичну спадщину попередніх епох. Знов почали звучати твори Монтеверді, Кореллі і Вівальді, німецьких і французьких майстрів XVII ст. Відродилася до нового життя не тільки сама музика, але й способи її виконання. 
З’явилося поняття автентичне (від грецьк. «аутентикос» — «справжній») виконання. Артисти прагнули зіграти «стару» музику на інструментах відповідної епохи в справжній авторській редакції. Пошуки автентичного звучання збудили у композиторів різних напрямів інтерес до традицій Ренесансу і бароко. Сучасну систему мелодій, гармоній і звукових барв вони інтерпретували у форми XVI—XVII ст.
Корінним чином змінилося ставлення до фольклору. Музиканти XIX ст. вивчали в основному міські пісні і танці. У деяких країнах композитори намагалися збирати сільський фольклор, але одержані матеріали так переробляли, що вони нічим уже не відрізнялися від добре відомих міських зразків.
У XX ст. з’являється нова течія — неофольклоризм (від грецьк. «неос» — «новий» і «фольклор»). Його прихильники закликали використовувати народні наспіви, записані в глибинних сільських районах, не «пригладжені» на міський лад. Увійшовши до складної тканини симфонії, сонати або опери, така пісня привнесла в музику небачену досі пристрасність, багатство барв та інтонацій.
Багато що змінилося і у виконавському мистецтві. Якщо в попередні сторіччя музикант повинен був перш за все вразити публіку досконалістю техніки гри, то в XX ст. віртуозність перестала бути самоціллю. На перше місце вийшли глибина і точність розуміння композиторського задуму, уміння грати емоційно.
Важливим стало спілкування артистів різних країн одне з одним. У Європі й Америці нині влаштовуються музичні фестивалі і конкурси, де відбувається обмін творчим досвідом. Програми і завдання цих свят мистецтва дуже різноманітні. Вони можуть присвячуватися окремій епосі і жанру, творчості певного композитора або виконавця.
Але, як правило, кожний серйозний захід такого плану вирішує ще одне найважливіше завдання — узагальнює досвід, накопичений музикою з часів Середніх віків, робить це мистецтво по-справжньому відкритим і вільним для розвитку.